Культурний шок
Культу́рний шок — це стан спантеличення, втрати орієнтації та емоційного збурення, спричинений, коли людина раптово потрапляє в незнайоме їй середовище чи іншу кульуру. Це шок від нового, від зустрічі з новою культурою. wiki
Вчора загуляли… у Славіночки був Birth день! Як наслідок: Ромчик не пішов сьогодні у школу. Сьорбаєм каву дивимося якийсь музичний канал. «О! Я знаю цей кліп! Eminem! Це: супер! – уява «вже не дитини та ще не мужчини» сміливо вживалася у нутро героя з екрану. Rock Star! Як це здорово і круто! «Класний кліп! О! …а це, що за атцтой?!». Відверто і загадково щиро посміхаючись з екрану на нас дивилася Annie Lennox… O tempora, о mores!
Ми колись були на її спільному концерті з Містером Стінгом. Ось, і враження… нотатка датована 29 липня 2004 року:
«Щойно прокинувся... в голові досі «Send your love...»
Та що тут багато говорити... ПРОФІ! Слава Богу, що розпогодилося у Hershey's парку. Концерт тривав більше 4 годин. Спочатку дуже нервували «native people», які, очевидячки, приперлися на концерт лише щоб попити пива, поїсти та наговоритися. Наговоритися голосно, щоб було чути опоненту, адже не кожному вистачить снаги перекричати таку звукову потужність.
Розпочалося все рівно о сьомій.
Домінік Міллер, гітарист з яким Сер Стінг вже працює 15 років, дещо прощупав публіку, яка НУ ДУЖЕ лінило відривала свої сідниці від стільців, коли той «підсунув» їм... Гімн Америки. Було досить кумедно, коли багаточисячна маса незадоволено піднімалася з місць та нервово оберігала найбільший кайф того вечора, – найдешевше в світі пиво «BUD Light» (а відповідно і найгірше) та їдло, за яким вони сюди і прийшли.
Сер Стінг також взяв участь у розігріві публіки Домініком. Скромний, акустичний варіант «Shape of my heart» дав їм зрозуміти, що публіка ще не готова, до сприйняття прекрасного: голодний шок ще не пройшов. Цю паузу взяли на себе робочі сцени, які підготували її до виступу діви.
І ось вона! Красива, сильна, темпераментна і завжди молода Анні Леннокс!
Після невеличких презентацій останнього альбому «Bare» по клубах Північно–Американського континенту – це її перші спроби представити свою новинку не лише в інтимній, клубній атмосфері, а вивести її на масовий загал, – на стадіони з пивом та картоплею. Коли на сцені професіонал такого рівня – просто «відпадає щелепа». Сценографія сцени, яка створена також руками неперевершеної, відповідала її теперішньому захопленню: останнім часом вона серйозно займається фотографією, влаштовуючи виставки власних фоторобіт. Срібне тло та шість величезних світлових пушок, які перетворили сцену на ФОТОател’є, – ось все, що їй було потрібно. Співала багато. В основному розкручені пісні. Хоча не знаю, які пісні можна вважати не розкрученими у неї. Свій сегмент вона закінчила піснею «Sweet dreams», яку виконала під рояль, що з неймовірною швидкістю з’явився на сцені і так само неймовірно швидко зник.
Публіці дали півгодини. Кому, аби переварити побачене, а кому, щоб позбутися сечогонного засобу та піддозаправитися ним знов. Жіночки, які хотіли «позбутися» і вже не витримували, безпосередньо і з щирою американською тупістю, забігали в чоловічі туалети. А так, як чоловік в америці особа завжди другорядна – то і стояли ті чоловіки з витріщеними очима, не в змозі оборонити свою територію.
Та ближче до Стінга. Дійство музики, світла, відео, так гримнуло по голові та уяві, що не можна було навіть поворухнутися. Все це було сильно, влучно, але без перебору. Він залишався вишуканим, стриманим, навіть холоднуватим, не зважаючи на те, що навколо нього і за ним відбувався феєрверк постмодерного сценічного художнього мистецтва. Рішення було простим. Тло поділене на великі і малі квадрати, в яких, засобами відео відбувалася постійна дія, що давала відчуття, руху, плинності, повітря, часу, вічності, – але не відволікала від найголовнішого – музики та слова і не перетягувала увагу слухача. До речі, всі слова, і у виконні Леннокс і у виконанні Стінга, було чути чудово. Звук був потрясний. Жоден з інструментів не постраждав, і не був потоплений в звуковій каші.
Цвяшком програми, звичайно, став дует справжніх ЗІРОК. «We'll be together» вони співали з такою артистичністю, з такою віддачею, з таким задоволення та кайфом, що залишалось лише по–доброму заздрити людям на сцені, які все своє життя віддали улюбленій справі. Справі, яка необхідна та потрібна, користується попитом та підтримкою. Вони творили прямо на наших очах мистецтво без фальші та блюзнірства. Мистецтво Незалежне! Що створене не за принципом лягти під того чи іншого кандидата в президенти, чи під ту чи іншу мовну меншину, а яке вже зафіксовано у Просторі та Часі...
...а бігання «мурашок» за пивом та чіпсами не припинялося аж до кінця... і не припинеться ніколи…»
29 липня, 2004 року
Bayonne, NJ